Мирон Маркевич належить до числа найкращих футбольних тренерів світу.
За версією авторитетного видання FourFourTwo, Мирон Богданович, який вивів «Дніпро» в історичний фінал Ліги Європи, зайняв 38-ме місце в рейтингу. Він випередив таких відомих фахівців, як Ларс Лагербек (збірна Ісландії) і Славен Білич («Вест Гем»). Цікаво, що колишній тренер «Наполі» Рафа Бенітес, який програв Маркевичу дуель у півфіналі Ліги Європи, виявився на дві позиції вище за українського тренера. Мирон Маркевич пригадав свій шлях у футболі, стажування у фахівців із світовим іменем та що саме він почерпнув у них. – Мироне Богдановичу, чому кар’єру футболіста Ви завершили у 27 років? – У мене була серйозна травма, два роки не виходив на поле. Тоді виступав за «Спартак» із Орджонікідзе. 1977 року перейшов у луцьке «Торпедо», яке виступало в другій лізі. Отож зрозумів, що варто починати працювати тренером. Про таку роботу завжди мріяв. Мій батько був тренером, хотів піти за його слідами. У Луцьку я закінчив кар’єру футболіста. – Яких успіхів Ви досягнули як футболіст? – У 1970 – 1972 роках виступав за дубль львівських «Карпат». У нас тоді підібралася хороша команда, ми посіли третє місце в Радянському Союзі. Це був доволі серйозний рівень. Потім у першій всесоюзній лізі грав за «Спартак» із Орджонікідзе й пропустив два роки. А догравав у Луцьку. – А на якій позиції Ви грали? – У півзахисті, інколи на правому фланзі, інколи в центрі. Якщо відверто, мені бракувало швидкості, тому висот я не досягнув. – Потрапити у всесоюзну Вищу школу тренерів у Москві було дуже складно. Як Вам вдалося це зробити? – Мені допоміг тепер покійний Володя Булгаков. Він тоді закінчував ВШТ, познайомив мене з директором школи. Ми спілкувалися впродовж вечора на футбольні теми, директор ВШТ у мене повірив. За що я йому дуже вдячний. – Перший тренерський досвід Ви дістали у луцькому «Торпедо». Мабуть, отримали цю роботу завдяки тому, що раніше грали в цій команді? – Так, через те, що грав за «Торпедо». Тоді волинський спорткомітет очолював Станіслав Кирилович Рубців. Він стежив за тим, як я грав за луцьку команду, після того, як закінчив ВШТ, Станіслав Кирилович наполіг, щоб я був головним тренером «Торпедо». Можу сказати, що саме ця людина дала мені путівку в життя. – Мабуть, прорахунків на початку роботи наставником припустилися чимало? – Звісно, без цього не обійшлося. У ВШТ нам викладали Гавриїл Качалін, Костянтин Бєсков, Микола Люкшинов. Це – серйозні фахівці. Вони завжди нам говорили: «Ми вас нашпигуємо знаннями, ви усе будете знати, але у вас все прийде з часом, наб’єте гулі і дійдете до своїх висновків. Будьте готові, що не все відразу виходитиме». Так і сталося. – Зараз які свої помилки згадуєте з усмішкою? – Повернувшись із Москви, я змінив тренувальний процес «Торпедо». На тренувальних зборах ми всіх обігрували, а почався сезон, і ми забуксували. На щастя, змогли вилізти з тої ями. Тоді зрозумів, що не завжди потрібно спішити. – Віталій Кварцяний був Вашим помічником у «Торпедо»? – Так. – Як Ви з ним познайомилися? – Він працював у колективі фізкультури, грав на першості України. Запросив його у свою команду на посаду другого тренера. – Віталій Володимирович за ці роки суттєво змінився? – (Сміється) При мені Кварцяний себе стримував, він же був помічником. Ну а пізніше, коли став головним тренером, розкутіше почав поводитися. Віталій Володимирович виховав чимало футболістів, дуже багато зробив для волинського футболу. Фундамент закладати почав я, потім мені допомагав Кварцяний, шість років попрацювали пліч-о-пліч. – Мироне Богдановичу, в кого Вам доводилося стажуватися? – Перше стажування пройшов у Валерія Лобановського. Це було під час навчання у ВШТ. Був на стажуванні у Крістофа Даума в леверкузенському «Баєрі» (тоді команда була другою в Німеччині), у Фабіо Капелло в «Ромі», у Йохана Кройфа в «Аяксі», в Карло Анчелотті в «Челсі». Стажувався у хороших тренерів. – Що із побаченого за кордоном Ви запровадили у своїх командах? – Ну що означає запровадив? У мене є власне бачення процесу. Звісно, дещо взяв до уваги, й це допомогло переглянути ставлення до деяких речей. Потрібно завжди прагнути вдосконалюватися. Тренер, який не навчається, який не аналізує і не шукає нових шляхів, є пустим. Не можна бути зацикленим на тому, що «я – найрозумніший». Потрібно їздити, вивчати і не забувати, що ти сам хочеш зробити. Не кожен тренер має можливість працювати із суперфутболістами. Потрібно відштовхуватися від своїх умов. Необхідно працювати, доводити гравцям, що ти хочеш від них. Це не простий процес.
